Одного разу я прийшов у студію Сергія Солонського, а там лежали його роботи, колажі, і він дуже захоплено розповідав, що це спадок для дочки. Сім років потому я завітав до нього знову, а ці колажі на тому самому місці припадають пилом. Тоді прийшло усвідомлення, що із цим треба щось робити, першу роботу для колекції музею придбав саме в Солонського. Про ідею створення фотомузею в Харкові говорили вже давно. Однак від ідеї до її реалізації багато змінних, і головна з них – стосунки з авторами. Ми з усіма в тісній співпраці, майже щодня тримаємо зв'язок з ними.

Створюючи музей, я взяв на себе відповідальність за зображення – естетичну політику. Варто заручитися довірою багатьох людей – і це найскладніше. «Перше покоління» ХШФ, яке народилося в 1930–40-ві, вже старішає, тож наше завдання – зберегти спадок, встигнути зафіксувати погляди та особисті історії, завдяки чому можна буде відтворити контекст. Крім текстових інтерв'ю, також плануємо записати відео з усіма авторами та їхні методи роботи: технічні нюанси фарбування, тонування, колажу. Хочеться робити масштабні історичні виставки, це вимагає докладного дослідження матеріалу і максимально точної фіксації покоління, що йде, в усіх форматах. Ми вже успішно провели декілька виставок у галереї Come in: «Паралельні світи» Олександра Супруна, «Коливання» Сергія Солонського, «Рідний край» групи «Шило».

В онлайн-колекції понад 2500 відсканованих світлин, більше ніж 40 авторів, роботи можна фільтрувати за різними техніками. Минулого року київська рекламна агенція Postmen проспонсорувала нам купівлю потужного сканера, тож плануємо створити окрему лабораторію та залучати до оцифрування студентів. Ми володіємо матеріальною базою, знаємо, які на вигляд фізичні оригінали зображень. Хоч фотографія й прагне у цифровий вимір, все одно важливо зберігати матеріальну пам'ять: усвідомлювати, що тоді, сорок років тому, саме цей відбиток автор приносив на кухню, роздивлявся його саме в такому вигляді.

У нашій колекції загальний фокус на харківській та українській фотографії, назвати музей на честь ХШФ – це моя особиста присвята. Звісно, я стежу за українською фотографією, наприклад, Сергій Мельниченко виграв у конкурсі Leica, це перший український фотограф, що став лавреатом цієї премії. Такі історичні роботи мають бути в нашій колекції, хоча для харківського контексту особливої ролі не відіграють. В Україні мало проєктів, що змальовують особистий погляд автора на певну тему чи процес, тож вони одразу помітні. Я намагаюся підкріплювати власний вибір регулярним спілкуванням з авторами та фахівцями, думати гнучко.

Основна мета музею як структури – науково-дослідницька робота. Думаю, що з обсягом післявоєнної фотографії ми впораємося за найближчі років п'ять, якщо працювати в тому ж темпі. За кілька років остаточно дослідимо ХШФ, зараз завдання – вписати її у світовий контекст, бо це чистий постмодернізм, точка відліку в Україні.

Для музею пишуть мої колеги Олександра Осадча та Надія Ковальчук. Із Сашею я познайомився через дослідницьку платформу PinchukArtCentre, а з Надею ми зустрілися в Парижі на ярмарку Paris Photo. Ми втрьох – це правління нашої громадської спілки, тож юридично музей створили фотографи та мистецтвознавці, у наглядовій раді – Влад Краснощок. Також співпрацюємо із зовнішніми авторами: Оленою Червоник, Аліною Сандуляк, Галиною Глебою. Щоб зробити якісний матеріал – необхідно довго чекати, це тривалий процес. Ми не женемося за короткими популярними статтями, для нас пріоритетним є докладне дослідження, щоб читач глибоко занурився в тему.

Монографія «Гра проти апарату» – це перша ґрунтовна робота про ХШФ, яку Надія зробила в межах диплому в Сорбонні. Це новий рівень для країни, книга написана доступною мовою. Я не очікував, що нам так швидко вдасться видати таку роботу, присвячену ХШФ. Про школу всі говорять і нібито всі знають, але мало досліджують. А це історія десятків людей, які співіснували півстоліття, сварилися через ідеї, вони всі яскраві індивідуали та художники, тож будь-яка спроба їх об'єднати під одним дахом була недосяжна. Надія приїздила та з усіма бачилася особисто. Це класний підхід, адже ти ще раз проговорюєш інформацію з авторами, чуєш їхню думку, зіставляєш факти, завдяки цьому можеш зробити власні висновки.

Завдання нашого експозиційного простору: щоб Харків мав можливість прийняти фотографії з будь-якого світового музею, тобто гарантувати належне зберігання робіт. І наш пріоритет – досягнути цих складних технічних умов, а не відкритися якомога швидше. Аналогічна історія з власною музейною колекцією: є стандарти рівня вологи, температури, освітлення, пакування – це все питання фінансів. У світовій музейній практиці використовують комп'ютерні програми з менеджменту колекцій, де можна обрати об'єкт, опис, фото, оптимізувати пошук, навігацію, однак вони коштують дуже дорого. Ми поки зберігаємо базу в Excel з файлами про авторів двома мовами: англійською та українською.